Познанські протести 1956 року або Познанський червень стали одними з перших масових заворушень проти комуністичного уряду Польської Народної Республіки. Саме з ними пов’язують подальший поступовий крах тоталітарної системи.
У протестах взяло участь понад 100 000 людей. Щоб розігнати зібрання у центрі Познані, польсько-радянський генерал Станіслав Поплавський мав 400 танків та 10 000 солдатів Польської народної армії та Корпусу внутрішньої безпеки. Наслідки виявились трагічними – сотні протестантів отримали поранення, було багато загиблих. Розповідаємо більше про ці події, їх передумови та наслідки на poznanyes.eu.
Передумови початку протестів
Розхитування тоталітарного комуністичного режиму у Польській Народній Республіці почалось після смерті Йосипа Сталіна. Промова Микити Хрущова «Про культ особистості та його наслідки», яка почала процес десталінізації, сколихнула всі республіки СРСР. Вона спричинила багато дискусій та додала сміливості тим, хто ніколи не підтримував цей режим.
У Польщі також почалось активне обговорення можливості рухатись більш незалежним курсом, так званим національним шляхом до соціалізму. Ці погляди були близькі багатьом представникам Польської об’єднаної робітничої партії. Коли ж у 1956 році пішов з життя жорсткий комуністичний лідер Польщі Болеслав Берута, рух за зміни набув ще більшого поширення.
Водночас міцнішав польський антикомуністичний опір. Лідери опозиції та відомі культурні діячі заснували у Варшаві клуб «Криве коло». Його учасники дискутували щодо незалежності, кепкували з уряду та обговорювали низьку ефективність тогочасної економічної політики. Такі розмови були більше характерними для представників інтелігенції, а от робітники почали виходити на вулиці з протестами. Вони щодня відчували на собі складність умов життя та їх розбіжність з офіційною пропагандою. Люди втомились постійно приховувати своє невдоволення.
Щодо Познані, то місто було великим промисловим центром Польської Народної Республіки. Робітників тут було особливо багато, а напруженість у їхньому середовищі помітно зростала з 1955 року. На найбільшому заводі міста, Металургійному заводі імені Йосипа Сталіна (нині – машинобудівна компанія «Завод Цегельського»), вони скаржилися на високі податки. Робітники писали про це листи та відправляли до керівництва делегації. Проте ніхто не звертав уваги на їх невдоволення умовами праці.
Врешті 23 червня 1956 року делегація з 27 робітників вирушила до Варшави. У ніч на 26 червня вони повернулися до Познані з надією, що їхні вимоги все ж таки розглянуть. Однак наступного ранку з робітниками зустрівся міністр машинобудівної промисловості та повідомив їх, що надані раніше обіцянки виконуватись не будуть.
Спалах протестів у Познані
Спонтанний страйк розпочався на Металургійному заводі імені Йосипа Сталіна вранці 28 червня 1956 року. Близько 80% працівників, яким цього місяця підвищили квоти та не виплатили премію, вийшли на вулиці. Вони вимагали компенсації заробітної плати та змін умов праці. До них почали приєднуватись робітники з інших підприємств, студенти, солідарні містянита навіть деякі поліціянти.
До 11 ранку понад 100 000 людей зібралися на площі Адама Міцкевича перед Імператорським замком у Познані. Тут розташовувалась партійна та міська влада, а також штаб-квартира поліції. Вимоги страйкарів були такими:
- підвищити зарплати робітників,
- знизити ціни на харчові продукти,
- покращити умови праці на промислових підприємствах,
- запросити до Познані прем’єр-міністра Польщі Юзефа Циранкевича, який мав повноваження для розв’язання цих проблем.
Невдовзі серед демонстрантів почали поширюватись чутки про арешт членів делегації переговорів. Поліція намагалась їх стримати, але все марно. Натовп увірвався до в’язниці на вулиці Млинській, почав звільнювати в’язнів та захопив склад зброї.
Надалі страйкарі пограбували місцеву штаб-квартиру Комуністичної партії та напали на офіс Міністерства громадської безпеки. Звідти у натовп почали стріляти. Проте учасники протесту не зупинились, а продовжували захоплювати урядові будівлі та установи, поліційні дільниці та навіть табір для військовополонених у Мровіно та військову школу Познанського політехнічного університету. Всюди вони забирали зброю та знищували важливі документи.
Влада відреагувала миттєво. З Офіцерської школи бронетанкових та механізованих формувань відправили 16 танків, 2 бронетранспортери та 30 інших машин, щоб зупинити страйкарів. Солдати спочатку просто спілкувались з протестувальниками та не стріляли. Проте невдовзі контроль над ситуацією було доручено радянському генералу й міністру оборони Польщі Костянтину Рокоссовському і це змінило хід подій.
Придушення повстання
Рокоссовський відправив генерала Станіслава Поплавського до Познані з наказом придушити протест швидко та жорстоко. О 14-й годині офіцери вже були в аеропорту Лавіца та взяли на себе командування операцією. Поплавський не став залучати до неї місцевих військовослужбовців, а викликав війська з Сілезького військового округу і спецпідрозділи з військової бази Бедруско. Військовим сказали, що протести спричинили провокатори з Німеччини.
Ввечері цього ж дня понад 10 000 солдатів увійшли до Познані. Танки, бронеавтомобілі, польові гармати та вантажівки рухались містом упродовж двох годин і повністю оточили протестувальників. Солдати почали затримувати страйкарів та доставляти до аеропорту Лавіца, де їх жорстоко допитували. Загалом за результатами подій було затримано 746 осіб.
Протести тривали до 30 червня. Між демонстрантами й військовими відбувались перестрілки. Кількість жертв оцінюють у щонайменше 57 загиблих та близько 600 поранених.
Наслідки протестів та вшанування пам’яті
Арешти та допити тривали у Познані до кінця літа 1956 року. Адвокат Станіслав Геймовський взявся захищати страйкарів, але одразу ж зіткнувся з репресіями з боку уряду. Протестанти відмовились визнавати, що їх спровокували до дії спецслужби інших країн. Проте саме такою залишилась офіційна версія подій на довгі роки.
Врешті влада оголосила про підвищення заробітної плати та інші реформи. Польські комуністи обрали нового поміркованого лідера – Владислава Гомулку. Всю інформацію про протести у Познані надалі піддавали цензурі. Так, згадки про них одразу виключили з загальнодоступних джерел. Найактивніших учасників переслідували ще багато років.
Тому пам’ять про ці трагічні події зберігали лише представники опозиції. Після Гданської угоди 1980 року рух «Солідарність» вперше запропонував створити пам’ятник на згадку про протести у Познані. У 1996 році у місті було відкрито пам’ятник «Діти червня 1956 року», а у 2006 році 28 червня в країні оголосили національним святом.
На думку багатьох істориків, протести у Познані 1956 року стали важливим етапом сучасної історії та значно прискорили падіння комуністичного режиму в Польщі. При цьому вони не мали антикомуністичної ідеології. Вимоги робітників були переважно економічними, а не політичними. Проте нездатність уряду виконувати обіцянки та покращувати життя людей, а також жорстоке придушення повстання, створили стійке прагнення до політичних реформ.